"Не забудьте пом'янути незлим, тихим словом..."

22 травня – важлива дата для кожного українця. Цього дня у 1861 році тіло Тараса Шевченка перевезли з Росії до України й перепоховали на березі Дніпра. З цієї нагоди в одеській ЗОШ № 55 відбувся захід, що в ньому взяли участь педагоги, учні, їхні батьки, бібліотекарі, а ще – член Національної Спілки письменників України Микола Суховецький.

На початку дійства пролунав запис пісні “Реве та стогне Дніпр широкий…”, який усі вислухали стоячи. Потім у своєму слові директор школи Ірина Миколаївна Бадюк сказала, що українські школярі – це майбутнє нашої країни. Вони мають втілити в життя мрію Великого Кобзаря про щасливу долю для свого народу.

Наче розвиваючи ці слова, в одному з подальших виступів пролунало:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Інші вірші з “Кобзаря” лунали у майстерному виконанні учнів школи Вадима Довганича, Арини Степаненко, Юлії Рінгель, Маргарити Бондаренко.

Завідувач дитячої бібліотеки-філії № 45 Марія Суховецька розповіла про саме перевезення праху великого поета, яке здійснювали і тодішнім потягом, і кіньми, і річковим пароплавом, і несли на руках. Нарешті труна опинилася на Чернечій горі біля Канева. Приблизно на такій горі неподалік облюбував місце для своєї хати сам Т. Шевченко, хати, до якої він мріяв ще привести собі дружину. В одному з останніх віршів він писав:

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу,

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Не судилося. Надто серйозно було підірване здоров’я поета на півострові Мангишлак… На багатолюдному похороні, де були присутні найближчі друзі та рідні Тараса Григоровича, канівський протоієрей Гнат Мацькевич сказав так: “Благовій же до граду нашого, Україно: у нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній із найвищих гір дніпрових, як на горі Голгофі, подібно Хресту Господньому, водрузиться хрест, що його бачитимуть і по цю, і по ту сторону Дніпра”. Ці слова стали пророчими.

Письменник Микола Суховецький розповів про задум та написання свого нового роману “Зустріч у лаврі”, присвяченого рокові 1846-му, у якому Т. Шевченко жив у Києві у спокої та певності, що нарешті знайде собі дружину, заробіток на полі викладання студентам улюбленого малювання, що ніколи більше не покине рідну землю. Але звичайне людське щастя, як виявилось, було для нього недосяжне. Рік, повний сподівань, закінчився у нього арештом у справі Кирило-Мефодіївського братства, ув’язненням у казематі Петропавлівської фортеці та відправленням рядовим на військову службу в оренбурзькі степи, що для нього означало моральну та фізичну каторгу.

Творчість і доля Тараса Шевченка можуть багато дати українським допитливим юнакам та дівчатам для розуміння життя і свого місця в ньому, для відчуття – де друзі і де вороги. Гідне життя для себе й для України – ось головний заповіт Великого Кобзаря, який засвоює нині учнівська молодь.

Усі виступи вдало доповнювала показом кольорових слайдів учителька Валентина Серафимівна Дрьоміна. Коли в кінці заходу звучав Шевченків “Заповіт”, на мультиплікаційному екрані виднілася могила Шевченка над Дніпром – її первісний вигляд з хрестом.

Зараз, коли минає 156 років з часу Перепоховання, меморіальний комплекс біля Канева змінився докорінно. Його одвідують мільйони шанувальників Поета з усього світу.